Стрий – Місцями героїв національно-визвольних змагань


В історії визвольних змагань українського народу за державну незалежність Стрийщина була в числі перших. Наш край і наше місто зокрема нерозривно зв’язані з історією Українського Січового Стрілецтва, збройною боротьбою Української Галицької Армії, зародженням і розвитком Організації Українських Націоналістів, бойовими діями Української Повстанської Армії, функціонуванням правозахисних підпільних організацій, таких як “Хельсінська спілка” і, звичайно ж, утвердженням Незалежної Української Держави.

Дата: по домовленності.
Тривалість: 2 год.
Кілометраж: 3 км.
Складність: початковий.
Спосіб пересування: пішо.
Ціна: від 50 грн., групи – обговорюємо.

План туру: м.Стрий (Вокзал) – вул. Львівська (пам’ятний знак на честь Січових Стрільців) – вул. Дрогобицька (пам’ятний знак біля головного корпусу центральної міської лікарні) – Народний дім – ЗСШ №1 (колишній будинок магістрату) – вул. Є. Олесницького – Меморіальний комплекс “Борцям за волю України” – Міська Рада.

У вартість ВХОДЯТЬ: супровід гіда-екскурсовода, екскурсійне обслуговування в туристичних об’єктах, медична аптечка, технічна підтримка велосипедистів.
У вартість НЕ ВХОДЯТЬ: проїзд, харчування
Вартість вхідних квитків: сакральні споруди  – благодійна пожертва
Харчування: самостійно

Опис туру:

І першою славною сторінкою в історії національно-визвольних змагань у нашому місті була стрілецька. Вересень 1914 року вписав незабутні рядки в історію міста, адже саме тут було створено Легіон Українських Січових Стрільців – першу в новітній історії українську державну військову формацію, яка стала основою для відродження національних збройних сил. Чотири дні перебування стрільців у місті історики називають стрийським періодом Легіону. Мобілізація у багатьох державах Європи з початком війни підштовхнула українську громадськість до організації власних добровільних частин. Головна Українська Рада спільно з Українською бойовою Управою опублікували заклик до українського народу ставати в лави Січових Стрільців. З цією метою у Львові і повітових містах Галичини було створено комітети по набору до Легіону Українських Січових Стрільців. У Стрию теж був сформований такий комітет, до нього стікалися добровольці з цілої Стрийщини, Сколівщини, Болехівщини, Жидачівщини та Ходорівщини. Але головна подія сталася 30 серпня. Коли російські війська підступили до Львова, австрійське командування зрозуміло, що не втримає місто, і спішно видало наказ про евакуацію добровольців до Стрия. Це сталося 29 серпня, а 30 уже були сформовані два ешелони, що від’їхали зі Львова в напрямі до нашого міста. Іншими шляхами прямували до Стрия добровольці з багатьох галицьких міст (з півдня і заходу), останніми були ті, що йшли через Самбір. З усіх добровольців, які зголосилися (а їх було 25 тисяч), до Стрия добралося лише 10 тисяч.

На Стрийському двірці (вокзалі) потяг з вояками зустрічали дуже урочисто: українське громадянство прибуло на станцію з оркестром та з почесною сотнею “Сокола”. Тут вишикувалася рота добровольців, які гуртувалися у Стрию. Новоприбулих привітав сотник Іван Коссак, що привів групу з Чорткова. Однак керівні органи військової влади не були інформовані про приїзд стрільців, тому й зустрічати їх ніхто з командування не вийшов. До цього слід додати, що приміщення двірця колійового було уже другим за чергою (перше згоріло під час великої пожежі 1886 року), це двоповерхова будівля, з мурованим 1 поверхом, з критим пероном. На двірцевій площі гостей чекали фіакри, тут же розташовувалися готелі.

Другий будинок вокзалу спалили російські війська, відступаючи у 1915 році. Третій дверець висадили гітлерівці, сьогоднішнє приміщення побудоване у 50-х роках ХХ ст. У 2004 році на стіні біля центрального входу до приміщення вокзалу встановили меморіальну дошку з наступним написом: “3 вересня 1914 року в Стрию сформувався Перший Легіон Українського Січового Стрілецтва, який здобув невмирущу славу в національно-визвольній боротьбі за ідею української державності. Встановлено з нагоди 90-річчя УСС”.

Далі наш маршрут проляже на вулицю Львівську, тоді передмістя Стрия – Лани. Станційна команда скерувала туди добровольців, бо саме там раніше квартирували відділи австрійського війська. Разом з сокільським оркестром стрільці помарширували центральною вулицею Стрия до місця постою.

Лани, колись окреме село, згодом разом з присілком Зваричі (тепер вулиця Зваричі) прилучилися до міста, однак вони управлялися виборною радою і війтом, котрий, з приєднанням Ланів до міста, став членом міської ради як “заступник” інтересів ланників. До Першої світової війни населення Ланів на 98% було українським. Головним його заняттям залишалося рільництво, також значну увагу приділялося молочному господарству. Уже в пізніші часи міщани з цього передмістя прославилися як знамениті городники, вони навіть видавали власний часопис “Український город і дріб” тиражем близько 1000 примірників. Цей часопис висилали до читалень “Просвіти” і гуртків “Сільського господаря”, священикам, вчителям на Передкарпатті, Львівщині й Волині. Відповідальним редактором був Осип Бандера. Часопис виходив 2 роки (1935-1937 рр.). Господарі були заможними, всі господарства великими – шириною до 25м. Хати і господарські будівлі ставили подалі від дороги, на 20-30м, так що спереду була земля під городину, а позаду, за господарськими будинками, – гарні сади з сортовими фруктовими деревами. З худоби обов’язково тримали пару робочих волів, 4-6 корів та доволі молодняку, також годували свині. Гроші з продажу худоби та збіжжя йшли на податки, будову домів, розвиток господарств. Господині мали окремі доходи з продажу городини, яєць, птиці, молочних продуктів, які йшли на дрібні хатні видатки, а також на книжки та зошити для дітей. Відносно громадського та культурно-освітнього життя Ланів, то з упевненістю можна твердити, що навіть старі ґазди уміли читати і писати та постійно цікавилися церковними, громадськими, а в описувані часи і політичними справами. З Ланів вийшло багато освічених людей, зокрема гімназійні професори В.Хирівський, І.Добущак, юрист О.Васильчишин, лікар, начальник шпиталю у Стрию М.Сеген, а також інженери, спеціалісти кооперації, банківської справи, священики. Великий вплив на духовну просвіту міщан мали доктор Євген Олесницький, отець Олекса Бобикевич, доктор Антон Гарасимів, відомий у повіті юрист. Крім рільників і городників проживало на Ланах і чимало ремісників-українців: ковалі, стельмахи, столярі, кравці і шевці, перукарі (“фриз’єри”), будівельники різних професій. Вони мали власні майстерні (“варстати”), кузні, “фриз’єрні” (перукарні), крамниці, особливо м’ясники (масарі), чиї вироби користувалися величезним попитом. Осередком культурного й громадського життя Ланів була читальня “Просвіти”, що містилася у Братському домі. Міщани там збиралися на наради у громадських та церковних справах, влаштовували лекції, свята і забави, а також “проби” церковного хору. В осінні та зимові вечори приходила не лише молодь, старші залюбки заходили, щоби почитати газету або книжку з бібліотеки, зіграти в шахи чи карти. Каса “Райфайзенка”, заснована приблизно у 1910р., працювала суботніми й недільними вечорами та у святкові дні.

Сестри служебниці проводили “захоронку” (щось на зразок дитячого садка з кілька годинним перебуванням) і виховували дітей не лише в релігійному, але і в національному дусі: вчили дітей віршів, пісень, влаштовували концерти та вистави (на національні свята, на Святого Миколая, Вертепи). За те громадяни ставилися до них з великою повагою. Дуже прив’язане було міщанство Ланів до своєї церкви – Благовіщення Пречистої Діви Марії, до неї також ходили вірні зі Зваричів, Дуброви та Заплатина… Отже, таким було життя міщан “на Ланах” у передвоєнні роки. Тож не дивно, що і збірною станицею для добровольців зі Стрия та околиць стали Лани, а саме Бурса Педагогічного Товариства на Ланах.

Як згадували очевидці: “Там ми збирались і харчувались, а на військові вправи виходили за місто”. Лани стали основним місцем розтаборування добровольців. За словами професора Стрийської гімназії І.Бондарука, “кожна хатина, кожна стодола, кожний садок… пам’ятає… тих наших ідейних хлопців, які гостили тут у тому пам’ятному році і пішли звідсіля в бій, щоб підняти Червону калину і здобути славу своєму народові”.

Як же виглядала вулиця Лани в той час? Вона була окопана з обох боків ровами (фосами). Щоб дістатися з вулиці на окремі господарства, треба було перейти через дерев’яні містки. Земельні ділянки були вузькими і довгими, будинки в основному дерев’яними, низькими, часом стояли боком до дороги. Де конкретно знаходилась Бурса Педагогічного Товариства, точно не відомо. Коли у 1994р. постало питання про спорудження пам’ятного знака, місце обирали, виходячи з того, що у майбутньому пам’ятний камінь буде замінено на пам’ятник, отже, необхідно, щоби його було добре видно усім, хто в’їжджатиме у Стрий з боку Львова. Такий майданчик знайшовся у скверику біля ВПУ №35. У ньому було встановлено гранітну брилу з меморіальною таблицею: “На цьому місці буде споруджено пам’ятник Легіону Українських Січових Стрільців, сформованому у Стрию в 1914 році.

Встановлено на честь 80-річчя УСС 1 листопада 1994 року”.

А тепер знову повернімося до тих вікопомних днів 1914 року. Уявімо собі вулицю Лани і майдан, на якому розташовувалися Стрільці. Кругом майоріли синьо-жовті прапори на високих жердинах, по рогах майдану Стрільці робили шатра, посередині день і ніч працювало кілька кухонь. Одяг молоді цвів вишиванками і мережками, як на Великдень. Очевидець описав цей здвиг народу такими словами: “Кидалася у вічі мозаїка одягів. Побіч гімназійного сюртука … пишалися квітисті, закосичені айстрами, гуцульські кресані і біліли до осіннього сонця широкі подільські солом’яні капелюхи. Де-не-де виринали бучацькі або бережанські вишивані сорочки чи темно-бронзові підкарпатські блюзи. Але не бракувало також і мундирів з останнього сокільсько-січового здвигу, а навіть пластових одностроїв”.

Молодь співала пісень, хтось читав книжечку, а дехто просто спочивав при вогнищі. Очевидці твердять, що саме тут, на майдані, Гриць Трух, доброволець з Гірного, склав слова для пісні “Червона калина”. Звичайно, не всі добровольці помістилися на Ланах, адже їх було 25 тисяч, а стриян тільки 30. Тому багато хто спав просто неба в садах, біля парку “Вільшина”. Новозбудована “Руська Бурса” пожертвувала для стрілецтва весь свій інвентар. Добровольцями займалася винятково українська громада, австрійська влада навіть не цікавилася цим питанням, мотивуючи свою байдужість тим, що стрільці ще не були заприсяжені. Міщани намістили хлопців на нічліг, селяни довозили харчі.

Патріотично налаштовані стрийські жінки на вогні у великих казанах готували їжу: кулешу, каву, навіть вареники. В той час велися переговори щодо дальшої долі стрільців між командантом цих формувань, колишнім директором Рогатинської української гімназії М.Галущинським і австрійським командуванням, яке видало наказ привести до присяги лише дві тисячі добровольців, бажано представників інтелігенції, а решту – розпустити по домівках. Рішення мотивували браком амуніції. М.Галущинському вдалося “вторгувати” ще 500 осіб. Добровольці були глибоко обурені двома фактами – кількісним обмеженням Легіону і присягою на вірність Австрії. Лунали вимоги скликати “чорну раду” і ультиматуми “всі або ніхто”. 2 вересня найактивніші стрільців зібрали на однім з ланських городів віче, на ньому з палкою промовою виступив Дмитро Вітовський і зумів переконати навіть найгарячіших бунтарів. Можливо, вирішальним стали його слова “треба за всяку ціну задержати для української справи наш зав’язок українського війська”. Так добровольці погодилися на умови австрійського командування. Почався відбір до лав Стрілецтва. Переваги віддавали найосвіченішим і найспритнішим юнакам, студентам вищої школи, випускникам гімназії.

Оскільки російська армія наближалася до Стрия, присягу вирішили приймати зразу ж після відбору, 3 вересня в другій половині дня.

І ось настав момент присяги. Дві з половиною тисячі добровольців пройшли головною вулицею міста до площі військових вправ, яка знаходилася на розі вулиць Крашевського і Дрогобицької між парком “Вільшина” та казармами 33-го полку “лендверрегіменту  (краєвої оборони). Тут, приблизно в районі теперішньої стрийської міської лікарні, де знаходилося це місце, у 2004 році встановлено меморіальний камінь з написом на відзначення події. Ось текст напису: “На плацу полку лендверів 3 вересня 1914 року прийняв присягу Легіон УСС – Українських Січових Стрільців”. Попробуємо відтворити цю подію максимально наблизившись до історичної правди. На жаль, всі, хто залишив спогади проприсягу, описують її по-різному, різнобій пояснюється і тим, що ці люди не були стриянами, і тим, що спогади писалися через багато років, тож не можуть бути особливо точними. На присягу прибуло кілька австрійських офіцерів та отець Остап Нижанківський. Текст присяги не зберігся. Є свідчення про те, що стараннями впливового поручника генерального штабу Кватерніка (хорвата) до тексту додали окремо клаузулу “і за самостійну Україну”. Читали ж саму присягу так невиразно, глухо, що важко було зрозуміти, хто справді присягав, а хто просто декламував вірші Т.Шевченка. Є також спогади очевидців, котрі знаходять підтвердження і в дослідженнях істориків, що існувала ще інша присяга, яку приймав отець О.Нижанківський. Зберігся її текст: “Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові. Так мені, Господи Боже і Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь”. На жаль, її автор не відомий. Були ще виступи ораторів, потім тричі прозвучало “Урра!”, а потім “Ще не вмерла Україна” і “Боже, будь покровитель”. Присяга була складена. З того моменту Українські Січові Стрільці переходили на утримання Австрійської армії.

Наступного дня, 4 вересня, стрільці вже зранку прибули на двірець. Прощалося з ними все місто, “грала оркестра” і чути було плач матерів. Нарешті подали ешелон відкритих платформ (“льори”). О сьомій вечора пролунав прощальний гудок паровоза і поїзд рушив. На одній з платформ везли навіть бика, подарованого селянами Стрийщини для кухні. Проте стрільці знайшли йому інше приміщення: в холодну дощову ніч грілися біля нього. Новобранці прямували на Закарпаття, щоби відбути короткі навчання, а тоді вирушити на фронт.

Так закінчився Стрийський період Легіону УСС, що тривав усього чотири доби, але, за визначенням історика Б.Якимовича, – це “одна з вирішальних сторінок української військової історії”…

А далі починається друга сторінка – події Листопадового Чину в Стрию. І тут центральне місце – Народний дім – 1918 рік. Катастрофічні поразки на фронтах, масовий національно-визвольний рух восени 1918 року потрясли до основ Австро-Угорську імперію. Прийшов час українцям визначатися: чи залишатися в рамках старої імперії, чи творити власну самостійну державу.

Події слідували одна за одною: по Галичині прокотилася вічева хвиля; нарада послів Австрійського парламенту і Галицького сейму; Конституанта (проголошення Конституційних засад) Української Національної Ради, створення УВО (Української Військової Організації) і, нарешті, остання крапля – звістка про приїзд до Львова Польської Ліквідаційної Комісії, що має перейняти від Австрійського намісника владу над Галичиною. Гаятись не можна було. Тож на історичному засіданні УВО 31 жовтня 1918 року о 19 годині у Львові було прийнято рішення прозбройне повстання. Протягом ночі без кровопролиття були взяті і роззброєні всі казарми, розташовані в місті, зайняті всі стратегічні об’єкти.

А що в Стрию? На відміну від Львова та інших міст Галичини, у Стрию не було кадрових полків з українськими вояками, були тільки полк народного ополчення зі старшими вояками, нездатними до військової служби, та Окрема Стрийська Пластунська Сотня під командуванням сотника Омеляна Колодницького. Ця сотня так званих “малолітніх добровольців” була унікальним явищем у Листопадовому Зриві в Галичині, бо в інших містах не було юнацьких частин, що мали такий добрий військовий вишкіл. Пройшовши випробування Листопадовим Зривом, майже всі військові пластуни згодом стали членами ОУН та УПА.

Ось коротка хронологія подій. 31 жовтня в обідню пору зі Львова прибув кур’єр, привіз наказ з інструкціями щодо Листопадового Зриву для підпільно діючої повітової Української Національної Ради під проводом адвоката Антона Гарасиміва. До того моменту центром подій був будинок Руської Бурси – домівки військового Пласту. Тут, у підземеллях, у скринях з-під вугілля зберігалося чимало військової зброї та амуніції, що придбали пластуни. О п’ятій годині вечора сюди почали сходитися пластуни, колишні вояки, сільські добровольці. Зібралося близько п’ятдесяти старшин і підхорунжих та дев’ятсот підстаршин і вояків.

Старшини і підхорунжі організовували прибулих у сотні і рої, озброювали та роздавали амуніцію. Вночі вони вирушили у місто, без особливого клопоту зайняли всі казарми (крім грабовецьких) та установи, залізничну станцію, пошту, військові магазини та склади. О восьмій годині ранку першого листопада на щоглі Народного дому вже розвівався великий синьо-жовтий прапор. Тут орудувала повітова Народна Рада, було багато священиків, що прибули з вояками-односельцями, чимало іншого свідомого українського громадянства.

У залу зайшов у супроводі старшин австрійський полковник, комендант залоги у Стрию. Він підписав Акт передачі влади у місті і, відіп’явши шаблю, передав її А. Гарасиміву. Той поцілував шаблю і назад віддав полковнику, котрий тричі по-мадярськи вигукнув “Хай живе!”

Українській державі, старшини підхопили оклик по-німецьки. Зібрана публіка почала співати “Ще не вмерла Україна”.

О дев’ятій годині біля міської ратуші (тепер корпус ЗСШ № 1) зібрався святковий натовп. На щоглі підняли синьо-жовтий прапор на знак того, що місто належить Україні, оркестр заграв національний гімн. Ось як про цей момент багато років по тому згадував Лев Шанковський, колишній військовий пластун: “Очевидці кричали “Слава!”, дехто з пластунів… схлипував з радості. А ці хлипання і радість зривались з грудей спонтанно, як сонячний ранок після темної ночі. Під час цієї церемонії місто немов прокинулось до нового життя, до вільного суверенного життя, до якого прагне кожний національно свідомий народ.”

4 листопада команда мадярського полку, що стояв у грабовецьких казармах, отримала ультиматум від стрийської влади, щоби скласти зброю. З цього часу до 18 травня, тобто більше шести місяців, у місті діяла українська влада. Головою Повітової Української Національної Ради був о. Остап Нижанківський, його заступником – відомий громадсько-політичний діяч Стрийщини о. Андрій Пеленський, Державним Повітовим Комісаром – доктор Антон Гарасимів. На чолі різних ділянок української адміністрації стояли справжні фахівці, які добре знали свою справу. На жаль, часи самостійної української державності продовжувалися недовго, незабаром владу обійняли поляки. Українці знову змушені були переходити до підпільної боротьби …

У Стрию є чимало місць, пов’язаних з перебуванням відомих діячів націоналістичного підпілля. Однак ми зупинимося на вулиці Є.Олесницького.

На цій вулиці проживало чимало відомих не лише на Стрийщині, але й у всій Україні громадсько-політичних діячів, тут бували Лев Ребет, Степан Бандера, Степан Охримович.

Тут знаходилася і квартира землеміра, громадського діяча і патріота Михайла Кравціва. Зараз на будинку №3 встановлена меморіальна таблиця.

Михайло Кравців служив в УГА, був одним з організаторів Української Військової Організації (УВО), а пізніше членом Крайового проводу ОУН. В їхній квартирі збиралися найвідоміші політичні діячі Західної України.

Одна з доньок грала на піаніно, в’язні тюрми із захватом слухали її гру. Та й сам Кравців тричі був в’язнем Стрийської тюрми. Його діяльність викликала підозру у польської поліції, помешкання часто обшукували, його арештовували, тримали в тюрмі, але тверда воля в’язня, його конспіративні заходи, розсудливість не дали можливості полякам довго тримати Кравціва в тюрмі, організувати над ним політичний суд.

Територія тюрми – це місце скорботи і сліз для стриян. Тут загинули сотні українців, серед них були не лише свідомі борці за волю і незалежність, але й старики і зовсім маленькі діти. Сучасне приміщення тюрми було збудоване тоді, як і суд, після великої пожежі 1886 року. Два корпуси, суд і тюрма, з’єднувалися посередині, а із залу суду можна було зразу потрапити до тюрми, що як і суд мала П-подібну форму. Уся територія тюрми була огороджена високим (3,5 м) товстим муром довжиною 230 м, а посередині стояв невеликий будинок – побутовий блок (зараз – приміщення музею). Адміністрація знаходилась в окремому одноповерховому будинку із входом від вул. Трибунальської (Є. Олесницького), там розміщувалася охорона та обслуга тюрми.

Справа від брами було карантинне приміщення, через яке проходили в’язні та хворі. Такою була тюрма і за часів Австро-Угорщини, і за часів Польщі, аж до 1939 року.

Уже з середини 20-х років тюрма набрала політичного характеру, вона була заповнена в’язнями – українцями, звинуваченими в націоналізмі. Ставлення тюремників до в’язнів ніяк не можна було назвати гуманним: переповнені камери, фізичні знущання на допитах, але все це блідне в світлі того, що довелося пережити в’язням часів радянської окупації. Уже у 1939-40 рр. енкаведисти “удосконалили” тюрму. На трьох кутах охоронних мурів побудували сторожові вишки, висунувши їх за мур, щоби добре проглядалися зовнішній і внутрішній бік мурів. Вишки були укомплектовані кулеметами. Охоронний мур з двох боків освітлювався, крім того зверху був покритий битим склом і завершений колючим дротом. Під муром, справа від вхідної брами, збудували ізоляційні бокси, розміром 1х1,5 м, там тримали особливо покараних під час слідства. Віконечко у вхідній брамі замінили на оглядові щілини. Тюрму начинили знаряддям тортур. Скільки тут було знищено людей напередодні війни у 1941 році, невідомо. Частину закатованих знайдено зразу після приходу німців, їх перепоховано на міському кладовищі, а під час розкопок 1991 року виявлено ще 255 останків. Є свідчення, що окремі кістяки знаходили і в 60-х роках, коли тут діяла колонія для неповнолітніх дівчат, їх викидали на грузовики і вивозили у невідомому напрямку. Тож визначити кількість загиблих уже неможливо. На місці братського поховання у 1991 році було споруджено підземний саркофаг-гробницю, в якому зібрали останки жертв. Над саркофагом на стіні – великий хрест, обабіч – стели з рельєфними зображеннями спотворених криком людських облич. У 2005 році поховання стало складовою частиною меморіального комплексу “Борцям за волю України”. При вході в музей побудована арка з терновим вінком, а в центрі тюремного подвір’я бронзова – “Пієта” – скульптура матері і помираючого сина. Кожної години вдаряє дзвін, відмічаючи час, що переходить у вічність. Автори меморіалу – архітектор Орест Скоп та скульптор Василь Ярич.

Логічним завершенням нашої екскурсії місцями героїв національно-визвольних змагань буде зупинка перед фасадом Міської Ради. Саме над нею вперше в Україні у безхмарне високе небо злетів синьо-жовтий національний стяг. Про це зараз нагадує пам’ятна таблиця з правого боку від входу. Столітня мрія українців про власну Незалежну Самостійну державу нарешті здійснилася. Дорогою ціною дісталася нам Незалежність: мільйони українців склали голови на вівтарі боротьби і серед тих, хто наближав цю мить, було й чимало наших земляків, стриян. Вічна їм пам’ять

Джерело: Туристичний путівник «Мандрівки вулицями Стрия»

Share to Facebook
Share to Google Plus
Опубліковано у патріотичні, Стрий | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.